Перлини Ліни Костенко. 95-річчю присвячується

Митець живе у своїх творіннях. Спочатку він дає їм життя, а далі вже вони ведуть його у безсмертя. Ліні Василівні Костенко безсмертя забезпечене. Складно знайти більш-менш освічену людину, котра не спромоглася б зацитувати один рядок із Ліни. Свій улюблений або той, що просто запав у пам'ять.

У когось це буде «хай буде легко дотиком пера», у когось – «така любов буває раз в ніколи», у когось – «весна підніме келихи тюльпанів» або ж «люди, будьте взаємно красивими!». Ці вірші вже не одне покоління супроводжують упродовж життя – від першого кохання і до зрілості. Ці вірші – урочисто-святкові, як заповітна вишиванка, яку вдягаєш з особливого приводу, як великодня писанка, якої ледве торкаєшся пучками пальців – щоб не зашкодити її крихкості…

І це, мабуть, найкращий подарунок для людини – любов та трепет до виплеканого нею. Тому «Главком» вітає ювілярку її ж віршами. Десять – тих, що особливо промовляють до душі.

Вітаємо, Ліно Василівно, і хай ще не один рік ми матимемо нагоду привітати Вас у день, коли «весна пливе під парусом акацій, зима пливе під парусом снігів…».

Дитинство

Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року в місті Ржищів на Київщині в учительській родині. У шестирічному віці переїхала разом із батьками до Києва, де й пішла до школи. Батько поетеси був педагогом і поліглотом – Василь Костенко самотужки опанував 12 мов. Його заарештували у 1936 році як «ворога народу» і засудили до 10-річного ув’язнення. Існує легенда, що під час обшуку люди з НКВД запитали у Василя Костенка, де його зброя. «Ось там», – показав він на ліжечко, в якому спала маленька Ліна.

А потім була війна. Школу на Трухановому острові, куди ходила Ліна, було спалено разом з усім робітничим селищем, розташованим там же.

«Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації, – писала вона.
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев'яної Венеції».
Пізніше у віршах Ліни виринала згадка про «дитинство, вбите на війні».

Юність

Хист до слова проявився у юні роки Ліни. Вона відвідувала літературну студію при журналі «Дніпро», яку вів Андрій Малишко. А перші вірші поетеси були опубліковані, коли їй було лише 16. Закінчивши школу на відмінно, вона вступила до київського педінституту імені Горького (нині – Драгоманова), хоча й мріяла про філософію. За словами онуки Костенко Ярослави-Франчески, її бабуся, ще будучи підлітком, читала Руссо, Дідро, Вольтера та Канта.

Але вступ «на філософію» для Ліни Костенко був закритий – вона була донькою «ворога народу», та й сама перебувала на окупованій нацистами території, що радянська влада трактувала як злочин. «У київському університеті на факультеті філософії їй, 18-літній дівчині, сказав військовий з маузером: «Такие, как вы, учиться здесь не будут», – розповідає Ярослава-Франческа. Почавши навчання у Києві, Ліна Костенко продовжила його у Москві – у тамтешньому літературному інституті.

Кохання

У московському літературному інституті Ліна Костенко знайомиться з Єжи Яном Пахльовським – польським прозаїком, котрий стане першим чоловіком Ліни та батьком її доньки – також поетеси, письменниці та культурологині Оксани Пахльовської.

«Любов Ліни Василівни і Яна-Єжі Пахльовського була  шалена й романтична. Вона мені розказувала, як десь вони йшли, пройшов дощ, а перед ними – велика баюра. Він зняв із себе плащ білий і постелив перед Ліною Василівною, поки вона пройшла, щоб не замочила черевичків…», – згадував у 2013-му полковник СБУ Іван Котовенко.

Сам він познайомився з Ліною Василівною ось за яких обставин. «Прийшов до неї у той час, коли вона оголосила сухе голодування – у «Літературній Україні» надрукували її вірш «Іспанка Карменсіта» без однієї строфи. Вона сказала: я вимагаю, щоб ви надрукували цей вірш повністю і вибачилися. Звісно, ніхто не вибачився. Голодувала по-справжньому. Не їла нічого три дні, навіть води не пила. Я прийшов до неї і почав переконувати, щоби припинила голодувати», – розповідав Котовенко.

Україна в серці

До речі, першу книжку Ліни Костенко «благословив» відомий поет, дисидент, засновник Української Гельсінської групи Микола Руденко. Як він згадував у своїй книзі «Найбільше диво – життя», зустрілися вони в Москві на одній вечірці, де Ліна читала свої російськомовні вірші. Руденкові вони не дуже сподобалися і він запитав, чи немає українською. За кілька днів він отримав рукопис і одразу ж загорівся видати збірку. Так побачило світ «Проміння землі».

До 1960-х років Ліна Костенко підходила, маючи вже три поетичні збірки. У 1957-му були видані «Проміння землі», у 1958-му – «Вітрила», у 1961 році світ побачила світ збірка «Мандрівки серця». Здавалось би, її літературна праця оцінена належним чином. Але у 1963-му до друку готується видання «Зоряний інтеграл», котре так і не побачить світ. У довідниках про нього сказано, що його набір «розсипано», і ця фраза, мабуть, незрозуміла теперішньому читачу, який не знає, що книжки у друкарнях колись збирали «вручну».

«Зоряний інтеграл» заборонила цензура. Так само, як і наступну збірку «Княжа гора». Вони обидві були недостатньо прорадянськими та надто проукраїнськими. 8 квітня 1963 року на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ – такий собі Скаба – відкрито дав сигнал до погрому молодих митців: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори поетів Вінграновського, Драча, Костенко».

Для віршів Ліни Костенко настає нова пора – вони починають поширюватися «самвидавом».

Шестидесятниця

«Був судний день. І вітер судний був. І, заповідь забувши, всі судили... …Висока жінка, горда, наче бунт, Несла йому крізь зал троянди білі…». Ці рядки належать молодій поетці Тетяні Шамрай. На жаль, вона надто рано пішла з життя, тому сьогодні важко з’ясувати, чи це просто поетична алегорія, чи вони мають пряму дотичність до біографії Ліни Костенко. А саме – до того пам’ятного епізоду у Львівському суді у квітні 1966 року, коли розглядалася справа братів Горинів. Тоді з Києва на закрите засідання приїхала ціла делегація української інтелігенції, серед якої були Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Микола Холодний, Ліна Костенко.

Звичайно, їхня присутність на процесі не надто вплинула на вирок, однак моральне значення було величезне. Як для засуджених, так і для учасників акції. Ось як писав у своїх спогадах про цей демарш В’ячеслав Чорновіл: «Ліна Костенко й Любов Забашта задумали записати вирок. «Громадськість» буквально насильно відібрала в них ці записи. А ще Ліна Костенко після вироку кинула засудженим квіти. Квіти, звичайно, були негайно заарештовані, але урочиста церемонія завершення закритого суду над «особливо небезпечними державними злочинцями», була геть зіпсована».

Тоді Ліна Костенко разом з Іваном Драчем ініціювала звернення від львівських письменників, що гуртувалися навколо журналу «Жовтень», про взяття на поруки Богдана Гориня як наймолодшого із заарештованих. Після цього до неї завітав ввічливий молодик із «компетентних органів» і запросив до КГБ на розмову. «Це запрошення чи наказ?» – поцікавилася Костенко. «Що ви, звичайно ж, запрошення», – відповів той. «Тоді дозвольте ним не скористатися», – відповіла письменниця і зачинила перед його носом двері.

Життя триває

За молодою Ліною Костенко впадали всі чоловіки, але вона тримала дистанцію, згадував поет Микола Сом (помер у 2013-му). «Василь Симоненко був у неї закоханий. Він казав: «Мене удостоїла своїм поглядом Косталіна». Микола Вінграновський захоплювався Ліною», – розповідав Сом.

За словами Сома, саме він познайомив Ліну Костенко з її другим чоловіком Василем Цвіркуновим. У пари народиться син Василь. Знайомство з Цвіркуновим, директором кіностудії Довженка, відбулося у 1963-му. Йому було 46 років, Ліні – 33.

«Ліна написала сценарій (йдеться про фільм «Дорогою вітрів, який не було знято – «Главком»), а я працював як поет-пісняр у кіно, – розказував Микола Сом. – Я її туди (на кіностудію) привів. Заходимо у буфет, там  Микола Вінграновський і Василь Земляк п'ють коньяк. Тут чуємо: стукає по коридору паличкою – іде Цвіркунов. З війни він повернувся з однією ногою, носив протез. Я підвів її, сказав: «Ліна, оце головний чоловік, познайомся з ним поближче». Як побачила вогонь у погляді Цвіркунова, накинула на нього оком. Вибрала собі достойного чоловіка».

У шлюбі з Цвіркуновим Ліна Костенко прожила 25 років – до його смерті.

«Державна біжутерія»

У 70-ті роки Ліна Костенко потрапила до «чорного списку», складеного особисто секретарем ЦК КПУ з ідеології Маланчуком. Лише після його відходу в 1977 році виходить в світ збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а через два роки – спеціальною постановою Президії СПУ – історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років.

Роман одразу ж став подією, восьмитисячний наклад розійшовся за кілька днів, так само, як і повторне стотисячне перевидання, здійснене через три роки. А виконання цієї драми народними артистками Нілою Крюковою та Галиною Менкуш у 1981 році перетворилося на відкритий бунт, коли глядачі, попри нагляд КГБ, пів години не відпускали артистів зі сцени. У 1987 році «Маруся Чурай» і збірка «Неповторність» Ліни Костенко були удостоєні Шевченківської премії.

З початком 90-х інтерес до творчості Ліни Костенко зростає незмірно. Її «Вибране» 1989 року одразу стає раритетом, її цитують, про неї пишуть книги. А Ліна Костенко тим часом демонстративно залишає Спілку письменників та йде «в духовну еміграцію». Свої вчинки вона пояснила двома поетичними рядками: «І знов сидять при владі одесную. Гряде цинізм – я в ньому не існую».

Її стосунки з новою владою були майже такими, як і в сумнозвісний «період застою»: поетесу намагалися не помічати, потім спробували «приручити». Але коли у 2000 році з нагоди сімдесятиліття Ліни Костенко Леонід Кучма нагородив її орденом Ярослава Мудрого V ступеня, вона відмовилася іти на церемонію нагородження. «Передайте, що мені державна біжутерія не потрібна», – відповіла вона на запрошення.

Пізніше вона так само відмовиться від звання Героя України, яким її захоче нагородити Віктор Ющенко.

Зона відчуження

«Хочете взяти інтерв’ю в Ліни Василівни? Поїдьте з нею в Зону», – радив свого часу журналістам етнограф Олексій Доля. Починаючи з 1991 року, Ліна Костенко регулярно брала участь в експедиціях до Чорнобиля, які, за її словами, «знімали посмертну маску» з тієї землі. У кожному селі, де проходила експедиція, у неї були знайомі, яким вона обов’язково передавала гостинці, коли сама не мала можливості поїхати. Це був її світ – світ без масок і мішури, світ справжніх людей і справжніх почуттів.

«Ви запитаєте, – як можна любити Зону?» А як можна її не любити? Хіба матір любиш менше від того, що вона вже померла? Навпаки, більше, глибше, покаянно, бо це любов, помножена на біль непоправної втрати», – писала Ліна Костенко в спогаді про одного із членів експедиції фотохудожника Михайла Загребу.

У віршах та прозових творах тема Чорнобиля представлена також.

Ми атомні заложники прогресу.
Вже в нас нема ні лісу, ні небес.
Так і живем од стресу і до стресу,
абетку смерті маємо – АЕС

«Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є. Хто сказав, що українці селянська нація? Натепер ми вже нація модернова, нація на атомному підігріві. А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни», – а це вже цитата з роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшего».

Від 2010-го і далі

Роман «Записки українського самашедшого» – перший прозовий твір Ліни Костенко – побачив світ у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» у 2010 році.  Роман практично одразу ж став українським бестселером. Перший наклад становив 10 тисяч і вже за пів місяця був розкуплений, що встановило своєрідний рекорд для українських видань.

Презентуючи свій твір, Ліна Костенко вирушила з ним у тур. Це був той рідкісний випадок, коли поетеса перервала своє затворництво. Тур розпочався у січні 2011-го та мав охоплювати найбільші міста України. Проте було перервано через публікацію низкою ЗМІ переказу розмови кількох львівських письменників з негативними відгуками про роман.

І знову тривало затворництво, спілкування з Ліною Костенко тривало хіба що через рідних. Її донька, Оксана Пахльовська, викладає нині україністику в Римському університеті ла Сап'єнца. Син Василь Цвіркунов є програмістом та живе з родиною в США.

Онука Ліни Костенко – Ярослава-Франческа Барб'єрі, донька Оксани, навчалася в Римському університеті, а також, у Сорбонні, і згодом отримала дві ступені магістра у London School of Economics та Оксфорді. Як писало «Суспільне» , «про бабусю говорить з теплотою і називає «старшою мамою», часто навідує – місяць на Новий рік і Різдво та місяць у березні-квітні – на свято дня народження». «Так що, вважайте, третину року проводжу в Україні», – говорить вона.

Війна

8 травня 2024 року Ліну Костенко попросили зачитати твір, який у цей день – день Перемоги у Другій світовій – мав би надихнути українців, які борються із російською навалою.

І Ліна Василівна прочитала уривок зі свого історичного роману «Берестечко»:

Ми лицарі. Не ледарі. Не лежні.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.

«От надихаюче… Треба витримати. Треба витримати і треба перемогти. Я не знаю, наскільки це надихає… Витримаємо», – сказала вона.

«Я ж належу до покоління, яке пережило Другу світову війну. І ці бомби о четвертій годині ранку – мені вони звичні з дитинства. Тепер я знову почула ті самі бомби, страшніші, і, мушу вам сказати, я не злякалася. Ні разу не пішла в укриття. Воно гуде, думаю, добре, хай: уб'є, то уб'є», – також говорила мисткиня.

…Але такого фіналу ми не хочемо. Нам потрібна Ліна Костенко живою і зарядженою на творчість. Незламною та невтомною – такою, якою вона була завжди. Щоб по всіх трудах, по завершенню війни, під мирним небом нашої Україною ми могли б знову й знову цитувати улюблене, вічне, своє:

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

Наталія Лебідь, Наталка Позняк-Хоменко (Український інститут національної пам’яті), «Главком»